Михайло Забродський: «Дуже просто будувати ідеологію для ЗСУ, коли ідеологія існує у державі»
Командувач Десантно-штурмових військ ЗСУ – про нові вимоги до десантників, українсько-польсько-литовську бригаду і про те, чи «прижився» у ДШВ маруновий берет.
Командувач Десантно-штурмових військ ЗСУ Михайло Забродський уже увійшов в історію як офіцер, під командуванням якого 95 бригада здійснила у 2014 році найдовший у світовій воєнній історії рейд: 470 км, з яких 170 км – тилами ворога. Генерал-лейтенанта удостоїли звання Герой України, він керував АТО, а тепер, зокрема, запроваджує у ДШВ «Кодекс честі десантника».
В інтерв’ю Армія FM Забродський розповів про нові вимоги до десантників, українсько-польсько-литовську бригаду і про те, чи «прижився» у ДШВ маруновий берет.
– Ви на війні з перших днів, були командувачем АТО, чи змінилося ваше ставлення до неї за п’ять років?
– Якщо говорити виключно про людські відчуття щодо військових дій на Сході країни, то моє ставлення не змінилося. В тому, що Збройні сили України та інші складові сил оборони держави роблять там правильну справу, немає жодного сумніву. Але події на Донбасі стали більш технологічними, вони несуть у собі більш вагому інформаційну складову, вони стали джерелом і причиною залучення більш значних людських, технічних і фінансових ресурсів. Ці події стали полігоном для випробовування нових форм і способів ведення бойових дій, майданчиком для тестування новітніх систем озброєння, зокрема і високотехнологічних. Але, за природою своєю, війна на Сході залишається такою ж відповідальною, жорсткою, жорстокою і кривавою справою, серйозною роботою для багатьох чоловіків і жінок наших Збройних сил.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що Україна зараз складає екзамен на те, щоб бути незалежною і сильною державою. Досі так вважаєте?
– Так. Інша справа, що екзамен трохи затягнувся, і не на всі питання ще отримані відповіді.
– Які сьогодні вимоги до десантника, і чи змінилися вони з 2014 року?
– Вимоги, які ми висуваємо до тих, хто сьогодні бажає проходити службу в ДШВ, значно змінилися. І зміни насамперед пов’язані з тим, що у нас з’явилося більше часу та умов для підготовки людей за відповідними військовими спеціальностями. У 2014-2015 роках хвилі мобілізації потребували більш стислих термінів підготовки, навіть з належним ресурсним забезпеченням. Тоді просто бракувало часу, щоб вкласти в людей усе те, що може знадобитися на війні.
Зараз у цьому плані підхід значно змінився. Працює майже на повну потужність 199-й центр навчання ДШВ, ми взаємодіємо з навчальними центрами інших родів військ ЗСУ. Враховуючи те, що незначна частина особового складу проходить цю підготовку, є можливість індивідуально приділяти увагу практично кожному військовослужбовцю. Відповідно, з’явилися нові можливості для підготовки, з’явився набір професійних вимог для кандидатів і тих, хто проходить цю підготовку. Ми намагаємося враховувати все те найкраще, що було напрацьовано за ці п’ять років. Зокрема, і дуже жорстокі та криваві уроки, які нам дала війна на Сході.
– На чому робиться акцент у навчанні десантника?
– На наш погляд, у будь-якій підготовці завжди будуть якісь акценти. Якщо сьогодення вимагає від нас якихось спеціальних навичок, наприклад, дій в умовах населеного пункту, і є можливість ці навички додатково відпрацювати, звісно, ми це використовуємо. Щодо стандартів підготовки і її змісту, то акцент робиться на старому перевіреному принципі – навчати тільки тому, що може знадобитися на війні. Інша справа, що раніше ми працювали з людьми, які вже проходили службу в ЗСУ і мали відповідні уявлення про те, що вимагається від солдата. Нині більша частина – це ті, хто приходить із запасу, як правило, після закінчення середньої школи, і не мають жодного уявлення про військову службу. Можливо, зараз багато уваги потрібно приділяти саме розширенню військового кругозору, щоб людина розуміла, як у цілому працює військова машина. Тобто, є нагода змістити акцент із суто професійних навичок на процес виховання і вироблення зацікавленості людини у її майбутній професії.
– Розкажіть, як сьогодні оснащені ДШВ?
– Почну з десантно-парашутних систем – це найбільш близьке і водночас найболючіше питання. Рішення про оснащення військ десантно-парашутними системами, які використовують армії США і низки провідних країн світу (далеко не кожна армія може собі їх дозволити, враховуючи їхню вартість. – Авт.), було продиктоване технологічними підходами, якістю і ресурсом, закладеним у цю техніку, який неможливо навіть порівняти з тими парашутними системами, що використовуються зараз (маються на увазі парашутні системи радянського виробництва і частково українського передвоєнних років. – Авт.). Це рішення було певним чином стратегічним і політичним, адже воно потенційно надає можливість відійти від радянських зразків і радянського підходу. На жаль, виробництво парашутних систем, які свого часу використовувалися і продовжують використовуватись у високомобільних десантних, аеромобільних і десантно-штурмових військах, залишилося на тимчасово окупованій території. Наразі виробники і ті, хто займається постачанням, запропонувати щось нове на тому ж рівні не можуть, а якщо і пропонують, то це репліка старих зразків. Іноземні постачальники з Китайської Народної Республіки та Польщі сьогодні пропонують те саме, з радянського парку, але свого виробництва. Виходить просто замкнене коло. Ми це коло два роки тому вирішили розірвати, були ухвалені відповідні рішення, зараз є питання лише щодо стабільності виконання та графіку постачання цих парашутних систем. Перші відгуки, які надходять про них з військ, дуже позитивні. Вони нас влаштовують майже за всіма показниками.
– Чим нові парашутні системи відрізняються від старих?
– Якщо говорити виключно про технічні питання, то в СРСР панувала доктрина масового десантування. Звідси – керована парашутна система, набір певних характеристик, які забезпечували масове викидання, потрапляння парашутиста-десантника на майданчик приземлення з мінімальним впливом вітру. В армії США, починаючи з середини ХХ сторіччя, була прийнята доктрина масового нічного десантування. Звідси – парашут не куполоподібний, а квадратної форми, підвищена стабільність, відсутність керування, мінімальний ризик розхитування, трохи збільшена швидкість зниження, але 100% гарантоване потрапляння на майданчик свого підрозділу. Все, що відбувається з десантником після приземлення, зумовлене тим, що відбувається з десантником у повітрі. Якщо підрозділ приземлився кучно, разом, витратив мінімум часу на збір і одразу почав виконувати завдання – від цього залежить успіх. В американських системах панує трохи інший підхід – їхні парашутні системи не мають обмежень такого плану. Це свого роду економічний критерій, відсутність потреби додаткових закупівель і витрат на них.
– Як довго наші десантники опановують нові десантно-парашутні системи?
– Попередня підготовка, як то кажуть, снаряга, триває два тижні. Якщо людина має попередній досвід стрибків із парашутом, то перепідготовка займе кілька днів. Це скорочує термін навчання, адже немає потреби вчитися досконало складати парашут, тому що їхнім закладанням займається спеціальний підрозділ, зменшується набір необхідних навичок – він стає більш доступним, передбачуваним.
– Чим ще можуть похвалитися ДШВ?
– Можна згадати про безпілотно-авіаційні комплекси, які надходять до війська. Нові окремі зразки обладнання і озброєння для ведення розвідки. Триває планове постачання систем зв’язку. Снайперські гвинтівки, нові зразки форми одягу, технічні засоби продовольчої служби, технічні засоби інженерного забезпечення… Цей список дуже довгий.
– Уже два роки десантники носять маруновий берет, чи з’явилися у вас нові традиції, пов’язані з ним?
– Залишилася стара традиція вручати маруновий берет після здійснення стрибків або закінчення циклу підготовки в навчальному центрі. З’явилася нова традиція принесення клятви десантника. З’явився і впроваджується в життя «Кодекс честі десантника», що містить правила поведінки на всі випадки життя, починаючи від виконання бойових завдань і закінчуючи повсякденною діяльністю. Наскільки він буде адаптований, залежить від кожного десантника. Немає жодного диктату, приймати його чи ні. Але під час розробки цього кодексу ми намагалися узагальнити все найкраще, що є в арміях провідних країн світу та в нашій власній воєнній історії.
– Чи простіше впроваджувати нову ідеологію з молоддю, яка до вас приходить зараз?
– Загалом, так, але хотів би зазначити, що дуже просто будувати ідеологію для ЗСУ, коли ідеологія існує у державі.
– Цього року Десантно-штурмові війська сформували українсько-польсько-литовську бригаду. Наскільки цей досвід буде корисним для ДШВ?
– Безперечно, буде корисним. Насамперед тому, що з усіх підрозділів українсько-польсько-литовської бригади найбільш завантаженими є штаб бригади та управління бригади. Всі наші військовослужбовці проходили службу саме на штабних посадах, а це досвід роботи в середовищі армій – членів НАТО, досвід володіння іноземною мовою, опанування штабних процедур. Ми намагалися зробити все для того, щоб люди, які повернулися з попередньої ротації, використовувалися максимально ефективно, та, на жаль, не всі з них вирішили залишитися в лавах ЗСУ. Але, так чи інакше, більша частина залишилася, і я впевнений, що їхні навички і досвід будуть корисними для ДШВ.
– Чи навчаються у вас представники іноземних підрозділів веденню бойових дій?
– Ті, хто приїжджав до нас, мають дуже високу культуру саме військової педагогіки. І навіть, коли вони навчають нас, вони водночас намагаються навчатися у нас. Це обмін думками, спілкування у неформальній атмосфері, обговорення «як краще можна зробити». А не тільки того, що «так написано». Цей процес безперервно триває п’ять років. Будь-яке навчання – це завжди взаємодія. Коли починається гра в одні ворота, мовляв, «я – вчитель і знаю все, а ти учень, і не знаєш нічого» – це більше нагадує менторство. Суть військової підготовки та і будь-якої взагалі, саме в обміні думками, особливо коли учні іноді бачили більше за вчителів.
– Яка ситуація у ДШВ із жінками на службі?
– У нас законодавчо закріплені певні обмеження щодо проходження служби військовослужбовцями-жінками в ДШВ. Це пов’язано насамперед зі специфікою застосування підрозділів ДШВ і необхідністю виконання завдань поза лінією зіткнення, тобто на території, яка контролюється противником. Певних обмежень ми плануємо дотримуватися і в подальшому.
– Розкажіть про експериментальну роту. Коли ви започаткували цей експеримент?
– Слово «експеримент» – можливо, не надто доречне щодо цієї військової частини. Суть нових підходів, які зараз там опрацьовують, – це більш-менш впорядковане залучення до виконання бойових завдань, зокрема у складі Об’єднаних сил. Окремий розвідувальний батальйон ДШВ у цьому плані має маленьку преференцію, бо батальйон – не бригада, і ми можемо керувати процесом підготовки відповідних груп, які здійснюють виконання завдань в інтересах тієї чи іншої бригади. Так, наприклад, за час перебування однієї з бригад на правому фланзі ООС, ми встигли провести дві ротації військовослужбовців цього розвідувального підрозділу.
– Днями з’явилася інформація, що Ахтем Сеітаблаєв має намір зняти художній фільм, заснований на реальних подіях – славнозвісному рейді під Вашим командуванням. Як Ви до цього ставитеся?
– До художньої екранізації подій 2014 року ми ставимося позитивно. Ми готові до співпраці, якщо від нас будуть потрібні якісь консультації, уточнення. Я не вважаю себе творчою людиною і не маю права судити, чи цей фільм має бути драмою чи не драмою. Але суто по-людськи події 2014 року можна окреслити містким поняттям «драма». Проте навіть у драмі можна знайти той позитив, який може вести, вказувати шлях, відзначити тих, хто з цього рейду не повернувся…
– Наостанок скажіть, якщо РФ вдасться до відкритого наступу, чи готові десантники до таких дій?
– Ті, хто зараз служать у ДШВ, і ті, хто перебувають у запасі, готові виконати будь-яке завдання командування. А щодо тактики, то нехай це буде невеличким сюрпризом для нашого противника.
Фото з відкритих джерел