Заслужений діяч мистецтв України – снайпер 80-ї окремої десантно-штурмової бригади

Ми починаємо щиру рубрику-знайомство з військовослужбовцями 80 окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗСУ, щоб показати їх міць, відданість службі, високий бойовий дух та відвагу. Історія кожного десантника цікава та важлива. Їм точно є, що розповісти.

Воїн ДШВ Олексій у цивільному житті – заслужений діяч мистецтв України, актор, режисер, директор і художній керівник Львівського академічного театру “І люди, і ляльки”. З початку повномасштабної російсько-української війни театрал став снайпером.

У 2013 році чоловік у Луганському театрі ляльок ставив патріотичні спектаклі аж до самої тимчасової окупації міста росіянами:

“Ми випустили виставу “Сон Шевченка” під час заворушень. Мої друзі охороняли театр від ряжених “козачків”. У місті вже була циганщина, бруд, а далі з’явилась військова “москальня”. Було небезпечно залишатись. Я виїжджав машиною на львівських номерах, коли Луганськ вже обстрілював ворог”.

На підконтрольній Україні території Олексій продовжив займатися мистецтвом. Незадовго до повномасштабного вторгнення країни-агресора його театр у Львові показав злободенну виставу “Різдво-тризна” за поезією Сергія Жадана – про переселенців та те лихо, яке сіє війна. Спектакль виявився пророчим. А сам артист 24 лютого вже був на порозі контрольно-пропускного пункту 80 десантно-штурмової бригади.. Каже, що обрав її з великої поваги. До того ж мав досвід служби в десантних військах спецпризначення у 1980-их роках.

“Колосальна кількість людей хотіла бути в лавах 80-ки! У свої 58 років я жартував: “А по пенсійному посвідченню пропустите?” На щастя, я прорвався та опинився в крутій роті снайперів. Я був прикриттям хлопців під час виконання бойових задач на “нулі”. Вони знають свою справу. У них не соромно вчитися. Побратими відповідали званню десантника. Я дуже пишаюсь, що потрапив до вмотивованих та інтелігентних бійців. Вони мали різні професії в цивільному житті, але у війську знали, що роблять. Армія дала мені слух на хороших людей. Військо стало кращим, ніж було в СССР. Різниця не лише у вдосконаленні технологій. Мені сподобалося, коли командир радився зі своїми хлопцями. Такого у “совку” не було. У цьому вишуканість. З таким офіцером почуваєшся міцним та стійким.  У військовій службі у 80-ій бригаді я знайшов глибоку красу. Хлопці подарували мені братерство та зберегли життя”, – згадує десантник.

Олексій має два псевдо: Артист і Святий Миколай. Коли він вертався з бойових, побратими казали: “Святий Миколаю, ми дуже раді, що ти не двохсотий”. В один з епізодів військовий ледь не загинув. На щастя, вижив завдяки допомозі бійців свого підрозділу.

“25 травня на позиціях за Бахмутом був дуже сильний обстріл. Міна прилетіла поруч. Мені всі ребра поперебивало, контузило та добряче засипало. Я погодився померти. Подумав: “Господи, о’кей, все клас, ми домовимось, тільки щоб не так боліло”. Але хлопці не кинули мене напризволяще. Побратим Сергій відкопав, затягнув в одну нору під шквальним обстрілом, потім  – в іншу. Усе летіло, свистіло, я падати не міг, а хлопці мене підбадьорювали й виводили з-під вогню. Я також запам’ятав хлопця, який гасав на “санітарці”. Він – янгол. На вщент простреленій машині хутко та успішно евакуював поранених”.

Боєць згадує, що у зоні виконання бойового завдання був впевнений: пораненим або загиблим його обов’язково повернуть до рідних. Це неабияк заспокоювало. Тепер у зв’язку з отриманими пораненням Олексій має новий обов’язок – привозить воїнів на щиті додому.

“Важливо кожного повернути. Коли везу побратима, то тихенько молюсь і чую його душу. Якщо він недавно загинув, то душа ще не в спокої. Вона все ще тут. Треба обов’язково говорити з нею. Хлопці люблять, коли я везу їх зі швидкістю. Душам полеглих воїнів подобається, коли 140 кілометрів на спідометрі. Інколи чую, що вони просять увімкнути якусь хорошу музику. А знаєте, у морзі не страшно. Страшно, коли в село чи місто приїжджаєш. Кожного разу я плачу, коли все село стає на коліна – проводжає воїна в останній шлях. Дорога встеляється квітами, і кохана, дружина чи мати зустрічає тіло рідної людини та віддає йому останню шану. Обов’язково треба говорити з близькими загиблого, щоб всі зрозуміли: смерть захисника, який боронив свій край, була недаремною», – розповідає воїн.

Він зізнається: запам’ятовує все побачене, щоб згодом переосмислити й показати зі сцени.

А наразі український військовий пише казки з тегом #казкизказарми. І вважає, що театр має відігрівати душу й серце, бо захисникам не треба розказувати про війну. Вони все знають.

“Наостанок українському народові я хочу побажати сили, мудрості, любові,  сміливості, відваги. Хочу, щоб не стидались підтримувати та вчити один одного.  Ми не знаємо, через кого Бог промовляє до нас. І мусимо пам’ятати, що найважливіше – це любов. Треба з любові до рідного краю чимдуш гнати цю нечисть та звільняти наші території. Героям Слава! Смерть ворогам!”

Служба зв’язків з громадськістю 80 окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗСУ